Протягом 14-16 січня 2014 року прийнято ряд законів для «утвердження в Україні прав і свободи людини і громадянина, захисту особи і суспільства від злочинних посягань» (як сказано у пояснювальній записці до проектів одного із законів).

Один із таких законів - Закон "Про внесення змін до Закону України "Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань" передбачає звільнення від кримінальної відповідальності осіб , які є підозрюваними або обвинуваченими (підсудними) у вчиненні в період з 21 листопада по 26 грудня 2013 року включно злочинів, передбачених статтями 109, 122, 161, 171, 185, 194, 259, 279, 289, 293, 294, 295, 296, 341, 342, 343, 345, 348, 349, 365, 376, 382, 386 Кримінального кодексу України, за умови, що ці злочини пов’язані з масовими акціями протесту, які розпочалися 21 листопада 2013 року, та закрити відповідні кримінальні провадження.

Отож, наприклад, за перешкоджання законній професійній діяльності журналістів нікого не буде притягнуто до відповідальності, так само як і за умисні тілесні ушкодження середньої тяжкості, чи за крадіжку та хуліганство, або перевищення влади та службових повноважень під час останніх масових акцій протесту.

Поряд з цим, звільнення від кримінальної відповідальності передбачено і за дії, які кваліфікуються як такі, що спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади, умисне знищення або пошкодження майна, блокування транспортних комунікацій та захоплення транспортного підприємства, незаконне заволодіння транспортним засобом, групове порушення громадського порядку масові заворушення, заклики до вчинення дій, що загрожують громадському порядку, захоплення державних громадських будівель та споруд,втручання в діяльність судових органів, невиконання судових рішень та деякі інші види злочинів.

19 квітня 2012 року набрав чинності Закон України «Про громадські об’єднання», прийнятий Верховною Радою України 22 березня 2012 року (далі – Закон), який поширюється на суспільні відносини у сфері утворення, реєстрації, діяльності та припинення діяльності громадських об’єднань в Україні.

Цей Закон вводиться в дію з 1 січня 2013 року, з цього ж дня втрачає чинність Закон України «Про об’єднання громадян» № 2460-XII від 16.06.1992р. (далі - Закон «Про об’єднання громадян» 1992 року).

Загалом, необхідність прийняття нового Закону зумовлена рекомендацією Парламентської Асамблеї Ради Європи, що викладена у підпункті 7.5.1 Резолюції ПАРЄ 1755 (2010) «Функціонування демократичних інституцій в Україні», відповідно до якого ПАРЄ зверталась із проханням прискорити ухвалення нового закону про громадські організації в Україні для усунення недоліків існуючого законодавства про недержавні організації.

Відповідно до положень ст.1 Закону метою створення громадського об’єднання є здійснення та захист прав і свобод, задоволення суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних, екологічних, та інших інтересів. За організаційно-правовою формою громадські об’єднання поділяються на громадські організації або громадські спілки.

В ідповідно до ч.3 статті 7 Закону засновниками громадського об'єднання можуть бути 2 особи, коли раніше була вимога про те, що мінімальна кількість засновників громадської організації – 3 особи.

На відміну від статті 13 Закону «Про об’єднання громадян» 1992 року, стаття 11 новоприйнятого Закону розширює перелік відомостей, які повинні бути включені до статуту. Зокрема, положення Статуту тепер повинні регулювати серед іншого і:

- повноваження керівника, вищого органу управління, інших органів управління (далі – керівні органи) громадського об'єднання, порядок їх формування та зміни складу, термін повноважень, а також, для громадських об'єднань, що не мають статусу юридичної особи, – порядок визначення особи, уповноваженої представляти громадське об'єднання, та її заміни;

- періодичність засідань і процедуру прийняття рішень керівними органами громадського об'єднання, у тому числі шляхом використання засобів зв'язку;

- порядок звітування керівних органів громадського об'єднання перед його членами (учасниками);

- порядок оскарження рішень, дій, бездіяльності керівних органів громадського об'єднання та розгляду скарг.

Стаття 16 Закону «Про об’єднання громадян» 1992 року встановлювала, як підставу для відмови у реєстрації об'єднанню громадян, суперечність назви чи статутного або інших документів вимогам законодавства України. Натомість, у ч.10 ст.12 Закону нормотворцем встановлено чіткий та вичерпний перелік підстав для відмови у реєстрації громадського об'єднання, а саме: наявність у статуті та рішеннях, відображених у протоколі про утворення громадського об'єднання, положень, що не відповідають Конституції України , статті 4 Закону («Обмеження щодо утворення і діяльності громадських об'єднань»); та порушення вимог статей 7 («Засновники громадського об'єднання»), 10 («Найменування громадського об'єднання») цього Закону.

Варто відзначити, як позитивне, положення ст.21 Закону (« Права громадських об'єднань»), яким передбачено право громадських об’єднань звертатися до органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб з пропозиціями (зауваженнями), заявами (клопотаннями), скаргами, що відповідає ст.40 Конституції України. Доречно також додатково вказати, що порядок розгляду таких звернень громадських організацій регулюється чинним законодавством України про звернення громадян (зокрема, Законом України «Про звернення громадян», дія якого повинна поширюватися, як на окремих громадян, так і на громадські об’єднання).

Новим Законом передбачено такі нововведення у сфері діяльності громадських об’єднань:

- знижено вік для засновників молодіжної громадської організації – з 15 років (Закон 1992 року) до 14 років;

- закріплено право юридичних осіб приватного права бути засновниками громадських об’єднань, утворених у формі громадських спілок;

- за громадськими об'єднаннями зі статусом юридичної особи закріплено право на здійснення підприємницької діяльності безпосередньо, якщо це передбачено статутом громадського об'єднання, або через створені в порядку, передбаченому законом, юридичні особи (товариства, підприємства), якщо така діяльність відповідає меті (цілям) громадського об'єднання та сприяє її досягненню;

- більш детальне врегульовано порядок утворення громадської організації, встановлено вимоги до протоколу установчих зборів;

- більш детально врегульовано процедуру реєстрації громадських організацій та відмови у такій, в т.ч. встановлено на нормативному рівні строк розгляду документів для реєстрації (7 днів), передбачено необхідність інформування уповноваженим органом з питань реєстрації засновників про заснування чи відмову у такій рекомендованим листом із повідомленням про вручення, із наданням мотивованого рішення, посилаючись на відповідний закон.

Водночас, новоприйнятий Закон містить ряд положень, які можуть тлумачитися неоднозначно, чи потребують доопрацювання.

Зокрема, у ч.4 ст.3 Закону визначено принцип вільного вибору території діяльності організації , що передбачає право громадських об'єднань самостійно визначати територію своєї діяльності, крім випадків, визначених законом. Чи означатиме це на практиці, що місцеві організації, зареєстровані в одній адміністративно-територіальній одиниці, зможуть поширювати свою діяльність за межами певної області чи на кілька областей, не маючи там відокремлених підрозділів? Відповіді на дане запитання у Законі немає.

Новими в правовому полі є положення статті 22 Закону («Засади взаємодії громадських об'єднань з органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування»). Втім, варто вказати, що конкретних засад нормотворцем не визначено, а вказано лише на принципи взаємодії, які так чи інакше випливають із положень Конституції та цивільного законодавства України. Безперечно, наявність такої норми є необхідною, однак в даній сфері мали б були встановлені певні імперативні правила.

Належним чином не врегульованим залишається питання фінансової підтримки діяльності громадських організацій. Ще в 2007 році Комітет Міністрів Ради Європи у Рекомендації СМ/Rec(2007)14 (п.58) вказував про необхідність існування чітких та об’єктивних критеріїв для надання будь-якої державної допомоги та підтримки неурядових організації. Так, стаття 23 Закону передбачає можливість фінансової підтримки громадських об'єднань зі статусом юридичної особи за рахунок коштів Державного бюджету України, місцевих бюджетів відповідно до закону. Однак, у Законі не визначено порядку та умов залучення такої фінансової допомоги, критеріїв, на які вказувала Рада Європи не розроблено, не передбачено жодної процедури подання заявок громадським об’єднанням на отримання відповідної допомоги. Це, безумовно, створюватиме можливість для зловживань при прийнятті рішення про надання тої чи іншої підтримки діяльності з боку держави.

Згідно п.4 згаданої вище Рекомендації Ради Європи, неурядові об’єднання можуть бути в тому числі міжнародними . Нагадаємо, що ст.34 Закону «Про об’єднання громадян» 1992 року передбачала функціонування міжнародних громадських організацій. Натомість, відповідно до п.7 Розділу V «Перехідні та прикінцеві положення» Закону всеукраїнські та міжнародні громадські організації, зареєстровані на день введення цього Закону в дію, вважаються громадськими організаціями, що підтвердили свій всеукраїнський статус, що фактично вказує на те, що міжнародних громадських організацій, які створені в Україні та поширюють свою діяльність на території інших держав, не існуватиме. Натомість такі організації вважатимуться всеукраїнськими.

Відповідно до ч. 3. ст. 2 Закону «особливості регулювання суспільних відносин у сфері утворення, реєстрації, діяльності та припинення окремих видів громадських об'єднань можуть визначатися іншими законами». За такого формулювання не зрозуміло, чи поширюватиметься новоприйнятий закон на ці організації, чи їх діяльність буде регулюватися лише діючими спеціальними законами.

Звертаємо увагу, що, відповідно до п.4 Розділу V «Перехідні та прикінцеві положення» Закону, статути (положення) громадських організацій, спілок громадських організацій мають бути приведені у відповідність із цим Законом протягом п'яти років з дня введення його в дію.

Підсумовуючи, не дивлячись на існуючі зауваження до нового Закону України «Про громадські об’єднання», можемо говорити про вдосконалення нормативно-правового регулювання створення та діяльності громадських організацій в Україні, що є позитивним кроком на шляху до розвитку громадянського суспільства в нашій державі.

Підготували:

М. Булгакова, А. Петрів.

В Україні на законодавчому рівні закріплено основні вимоги щодо відстежування продукції, що містить ГМО, або отримана з їх використанням, а також державного контролю за обігом ГМО.

Зокрема, 15 березня 2012 року Президентом України підписано Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні генетично модифікованих організмів».

Необхідність прийняття даного закону зумовлена адаптацією українського законодавства нормативним положенням Європейського Союзу, а саме Регламенту Європейського Парламенту та Ради №1830/2003 від 22 вересня 2003 р. щодо відстежування та маркування генетично модифікованих організмів і відстежування продуктів харчування та корму, виготовлених із генетично модифікованих організмів та внесення змін до Директиви 2001/18/ЄС [1] .

До прийняття даного Закону, нормативно-правова база України містила прогалину у сфері відстежування продукції, що містить ГМО.

Згідно положень ст.15 Закону «Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні генетично модифікованих організмів» у новій редакції суб’єкти господарювання, які вперше вводять в обіг продукцію, що містить ГМО або отримана з їх використанням, зобов’язані складати у довільній формі письмову декларацію, в якій в обов’язковому порядку зазначаються відомості про суб’єкта господарювання, те, що така продукція містить ГМО або отримана з їх використанням, а також наводиться номер такої продукції у Державному реєстрі ГМО.

Водночас, у статті 15 ¹ Закону регулюється питання державного контролю за обігом ГМО та продукції, що отримана з використанням ГМО. Зокрема, на центральні органи виконавчої влади, відповідальні за виконання цього Закону, покладено обов’язок створення за відповідними напрямами, мережу випробувальних лабораторії з визначення вмісту ГМО у продукції.

Науково-методична координація діяльності випробувальних лабораторій з визначення вмісту ГМО у продукції буде здійснюватися науково-методичним центром з питань випробувань ГМО як державною науковою установою, який має бути визначений КМУ на протязі 3 місяців з дня вступу Закону в законну силу.

Слід зазначити, що виконання положень ст.15 Закону може викликати певні проблеми при їх практичному застосуванні. Зокрема, законодавець покладає на суб’єкта господарювання обов’язок складення декларації при введенні в обіг продукції вперше .

Ст. 4 Регламенту Європейського Парламенту та Ради №1830/2003 від 22 вересня 2003 р. вказує, що «на першому етапі розміщення на ринку продукту… оператор повинен забезпечити передачу в письмовому вигляді такої інформації оператору, що отримує продукт: що продукт містить ГМО чи складається з них, унікальні ідентифікатори, присвоєні цим ГМО». В подальшому ця інф ормація, видана оператором вперше при появі продукту на ринку, передається при подальшому розміщенні продуктів на ринку від одного оператора до іншого.

В контексті положень Регламенту Європейського Парламенту та Ради №1830/2003 нечітким видається формулювання статті 15 Закону, адже незрозуміло, чи декларація має складатися кожним окремим суб’єктом господарювання , який вперше у своїй господарській діяльності вводить в обіг продукцію, що містить ГМО або отримана з їх використанням, чи така складається лише тим суб’єктом господарювання , який загалом першим вводить продукці ю для її реалізації на території України .

Підготував:

Андрій Петрів, член Ради ЕДЦ «Правова аналітика»

23 лютого 2012 року Верховна Рада України прийняла Закон «Про ландшафти». Прийнятий Закон , згідно Преамбули, спрямований на забезпечення охорони, регулювання та планування ландшафтів з метою їх збереження та невиснажливого використання для задоволення екологічних, культурних, оздоровчих, економічних та інших потреб суспільства.

У законі визначаються мета, принципи та завдання державного регулювання ландшафтів, органи, відповідальні за таке регулювання та окремі (невичерпні) повноваження відповідних органів, розкрито систему заходів у сфері регулювання ландшафтів.

Відповідно до ст.3 Закону головною метою державного регулювання ландшафтів є:

- забезпечення збалансованого та комплексного управління користуванням ландшафтами;

- збереження різноманітності ландшафтів, природної, культурної, історичної та археологічної спадщини з урахуванням економічних і соціальних потреб суспільства, а також принципів сталого (збалансованого) розвитку;

- створення умов для сталого (збалансованого) функціонування ландшафтів та їх компонентів, збереження взаємозв'язків між ними, забезпечення цілісності екосистемних функцій;

- інтеграція екологічної політики у сфері охорони та регулювання ландшафтів у сільське, лісове, водне господарство, промисловість, енергетику, транспорт, містобудування тощо, забезпечення екологічної безпеки;

- ідентифікація ландшафтів та встановлення їх меж, визначення законодавчих, науково-практичних та інших заходів, спрямованих на забезпечення їх цілісності, різноманіття та функціонування екосистем;

- забезпечення стійкої здатності ландшафтів до відновлення.

Оцінюючи положення прийнятого законопроекту, змушені вказати на ряд недоліків, які, на нашу думку, не сприятимуть ефективній реалізації положень Закону та не сприятимуть досягненню цілі Закону - забезпеченню охорони, регулювання та планування ландшафтів з метою їх збереження та невиснажливого використання.

Ще у вересні 2005 року Україною ратифіковано Європейську ландшафтну конвенцію , а відтак державою взято ряд зобов’язань, в т.ч. щодо впровадження ландшафтної політики, спрямованої на охорону, регулювання і планування ландшафту; встановлення порядок участі широкого загалу, місцевих і регіональних органів влади та інших сторін, заінтересованих у визначенні та впровадженні ландшафтної політики; включення ландшафту до власної регіональної і міської планової політики та до її культурної, екологічної, сільськогосподарської, соціальної та економічної політики, а також до будь-якої іншої політики, що може безпосередньо або опосередковано впливати на ландшафт. Стаття 6 Конвенції передбачає конкретні заходи, які повинні виконуватись сторонами на національному рівні у сфер і здійснення ландшафтної політики.

Стаття 21 Закону визначає, що « державний контроль за додержанням вимог законодавства про охорону та регулювання ландшафтів здійснюється у порядку, встановленому законом ». Натомість, прийнятий законопроект, не передбачає ні порядку здійснення такого контролю, ні внесення будь-яких змін чи доповнень до інших законів України, які можуть передбачатись у «Прикінцевих положеннях».

Ще однією проблемою Закону, яка є негативною тенденцією в законотворчій практиці, є питання врегулювання відповідальності за невиконання норм, встановлених державою. Так, прийнятий законопроект не містить жодної норми щодо відповідальності за недотримання законодавства у сфері ландшафтів.

Проблемним питанням є і реальність виконання положень Закону з моменту його вступу в силу. Так, відповідно до ч.1 розділу VI «Прикінцеві положення» Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування. Відтак, норми закону, наприклад, щодо: ландшафтного планування чи врахування вимог щодо охорони ландшафтів у містобудівній документації при плануванні, забудові та іншому використанні територій на державному, регіональному та місцевому рівнях тощо, будуть обов’язковими. Натомість, механізми реалізації таких положень, розроблення яких покладено, зокрема, на Кабінет Міністрів України (стаття 6), мають бути розроблені лише на протязі 1 року з дня набрання чинності Законом . Відтак, дієва реалізація норм Закону залежить від підзаконних нормативно-правових актів, які слід прийняти у майбутньому.

Щодо прав громадськості , зазначимо, що згідно положень ч.1 ст.11 Закону громадяни та їх об’єднання у встановленому порядку матимуть право:

- ініціювати розроблення та брати участь у виконанні ландшафтних планів;

- здійснювати громадський контроль за охороною, та використанням ландшафтів;

- проводити громадську екологічну експертизу, оприлюднювати її результати і передавати їх органам, уповноваженим приймати рішення щодо розміщення, проектування та будівництва нових і реконструкції діючих підприємств, споруд та інших об’єктів у межах конкретних ландшафтів;

- одержувати у встановленому порядку інформацію про стан ландшафтів, джерела їх забруднення та виснаження, про плани і заходи щодо охорони, використання та відтворення ландшафтів;

- подавати до суду позови про відшкодування збитків, заподіяних державі і громадянам внаслідок забруднення, засмічення та виснаження ландшафтів;

- мати інші права відповідно до закону.

Хотілося б зазначити, що декларація таких прав громадськості повинна оцінюватися позитивно. Втім, стаття 5 Європейської ландшафтної конвенції передбачає встановлення порядку участі широкого загалу , заінтересованих у визначенні та впровадженні ландшафтної політики. Це, очевидно, зобов’язує державу докласти зусиль до розроблення порядку участі громадськості у формуванні, розробленні та виконанні ландшафтних планів .

Водночас, Закон у ст.22 передбачає можливість здійснення громадського контролю в даній сфері « громадськими інспекторами охорони навколишнього природного середовища згідно з Положенням, яке затверджується відповідно до закону ». Втім, хотілося б звернути увагу, що, по-перше, сам Закон порядок затвердження такого Положення не передбачає. По-друге, норма ст.22 Закону в частині суб’єктного складу тих, хто наділений правом громадського контролю, суперечить ст.11 цього ж Закону , який закріплює право громадського контролю за будь-яким громадянином ти громадським об’єднанням .

Підготував:

Андрій Петрів,

член Ради ЕДЦ «Правова аналітика»